Поезія в Україні феноменальна, одна з найкращих у світі. Та українським поетам не позаздриш – це галерники без зиску, поезія їх не тільки не годує, а й притягує удари долі та проблеми (від того творчі здобутки поета стають, певно ще кращими).
Світлана Короненко теж в цьому вирі, схожому на вирву. Обтяжена обов'язками, оточена роботою з усіх боків – заступник директора Дирекції мистецьких програм (канал духовного відродження радіо «Культура» ІІІ програма) Національної радіокомпанії України, журналіст, поетеса, есеїст, романіст – вона є красномовним проявом духу творчості.
Починала блискуче: дебютувала у 19 років добіркою віршів у «Літературній Україні», а 22-річною її прийняли до Спілки письменників України. Блиск на її літературній короні не потьмянів, а набув благородного сталого відтінку.
В свою адресу вона чула чимало схвальних відгуків-визначень від метрів. Іван Драч називав Світлану Короненко “нашим поетичним Рембо”, Ліна Костенко “принцесою української поезії”. Михайло Слабошпицький порівнював з художниками-самородками Никифором Дровняком та Катериною Білокур.
Щоправда, Володимир Базилевський тонко “протверезив” ці оцінки: “...кніксени наших авторитетів у її бік – “Рембо” (Драч), “принцеса української поезії” (Ліна Костенко) – чисто емоційні і природа відштовхування їх зрозуміла. У першому випадку – ранній дебют поетеси, у другому – її прізвище, що провокує на коронування”. І тут же він видає виважену оцінку: “Серед знаних поетів свого покоління вона вирізняється рівністю голосу. Зовні це справляє враження спокійного плину. Але то спокій з інтенсивним внутрішнім рухом”. І далі: “Світлана Короненко не просто уважна – вона пильно вдивляється в чужі долі. Інтерес її щирий і непідробний. Через портрети й життєві ситуації інших поетеса намагається з’ясувати щось конче для себе важливе. І це важливе має стосунок до всіх”.
Взагалі-то оцінки колег-конкурентів набувають особливої ваги, адже не секрет, що можна здобути любов читачів, преси, влади і мати хулу в літературному середовищі. Та коли думки збігаються, це про щось та говорить. З колажу оцінок вимальовується більш-менш об'єктивний портрет митця. А найсвіжіші відгуки метрів на найсвіжішу книжку Світлани Короненко “Нічний політ” (видавництво “Ярославів Вал”) такі.
Іван Драч: “Дивуюся, скільки всього вона витримує на тендітних плечах. У Миколи Бажана є твір “Політ крізь бурю”, а в Короненко – “Нічний політ” крізь турбулентність сучасної епохи, яка і виламує в’язи, й обрізає крила. Але Світлана має достатньо честі, розуму, мудрості й таланту, щоб її подолати”.
Петро Перебийніс: “У віршах Короненко відчутно, як космос безлічі галактик поєднався із космосом однієї душі, й здавалося б, жіночої, але не тільки, бо я, чоловік, беру щось нове від цієї жіночої душі, збагачуюся всесвітом талановитої поетеси”.
Любов Голота: “Саме поезії Світлани Короненко, її дебют завершували коло вічного древа поезії, яке означало покоління сімдесятників, до якого належу, і починало, зароджувало нове кільце – вісімдесятників зі своєю сповідальністю і метафористикою – Ю. Буряка, П. Гірника, В. Герасим’юка, І. Римарука.
Є такий чудовий іспанський танок фламенко – двоє, не доторкаючись одне одного, у рухах, поглядах, звуках розповідають і про любов, і про ненависть, і про пристрасть, і про одвічний конфлікт і одвічне єднання між чоловіком та жінкою. Поезія – теж фламенко, бо чим менше намагаєшся вкласти в текст фізичного, – тим більше містики, передбачень, дарів і почуттів, які нам дав Бог. У Світлани Короненко є та міра, яку неможливо повторити. Скажімо, вірш “Жінка танцює”, який став дебютом її прекрасного танцю фламенко”.
Ще додамо: Світлана Короненко у віршах меланхолійна та холерична, чесно-пекуча і ніжно-лікувальна. Вона дивовижно доброзичлива. Не тільки у віршах, а й у житті. М'яко посміхаючись, ніби випромінює думку: будь надзвичайно твердим на дорозі до світла. Той живий, хто відчуває поезію.
“Душа відбудеться вночі.
Ти станеш вклякло проти вікон,
О жінко з інею й біди,
Коли на душу ти розтанеш?
Пливеш над Містом і Дніпром –
З чиїх долонь, з чиїх печалей?
Мов дощик плаче і болить,
Мов дощик плаче й не зникає...”
– Пані Світлано, поети так влаштовані, що їм завжди здається, що юність була вчора. Розкажіть, як Ви починали. Хто на Вас звернув увагу? За яких обставин це було?
– За всіма життєвими реаліями писати вірші я не повинна була. Батько – водій вантажівки, потім кранівник, слюсар, мама – технічний працівник у моторвагонному депо. У хаті – жодної книжки, крім моїх підручників. Розмови вдома – побутові, довкола нехитрого господарства – кілька курок, свиня, точніше, кабанчик, шість соток городу... Перспектива після школи – іти технічним працівником на завод «Червоний жовтень». Технічний працівник – це витирати мазут з деталей у цеху. Заміжжя – бажано, звісно, щоб за хорошого хлопця, який би не пив горілки. Принаймні таку зовсім не райдужну перспективу мені малювали. Школа, яку закінчила, – була російська. У містечку Фастові тоді доволі престижна, бо – не українська. Зрештою, вчителі були добрі, фахівці ще довоєнної і післявоєнної закваски. Потім, вже навчаючись в університеті, я це оцінила.
Чому почала писати вірші? Можливо, поштовхом стали листи моєї тітки Лідії, яка чомусь почала агітувати мене віршувати. Вона писала вірші й друкувалася у районного масштабу газетах. Писала здебільшого російською мовою. Я щось спробувала заримувати у шостому класі. Надіслала тітці. Та якогось подальшого розвитку воно не набуло. Але на гачок вже спіймалася. Щось римувала й римувала. Пішла до районної газети «Перемога». Там була літературна студія на чолі з його головою, редакційним працівником Тимофєєвим. У 9-10 класах вже багато друкувалася у районці – замітки, вірші. Мене якось виокремлювали як молоду літературну надію. Звичайно ж, на міському чи районному рівні. Ще одне запитання, на яке, напевно, ніколи не дам відповіді… Чому почала писати українською? Батько українець, мати білоруска. Мова спілкування у хаті – суржикова російсько-білорусько-українська. У школі – російська. З однолітками здебільшого російська, зрідка суржикована, меншовартісна, якась ущербна українська. А вірші несподівано – доволі доброю українською. Мабуть спрацював якийсь потужний український ген. Все, що писала російською, було штучним, несправжнім. Мене ніхто не змушував писати певною мовою. Процес був природнім. Через кілька років я подарувала свою першу книжку улюбленій вчительці, яка викладала у нас російську мову і літературу.
– Як вона відреагувала?
– Її подив був неприхованим, коли вона зрозуміла, що я стала українською поетесою. Нічого не сказала, вона дуже мудра жінка, але в її очах було все… До усвідомлення того, що у мені тече білоруська кров і я приналежна до великої нації, яка себе ще тільки усвідомлює, я прийшла вже у дорослому віці, зовсім нещодавно. До того якось не приділяла цьому особливого значення.
Після школи подала документи до університету на факультет журналістики. Чому саме на журналістику – досі не знаю. Сьогодні подала б документи, певно, на факультет української філології. Не пройшла творчого конкурсу. Треба було написати репортаж з якогось місця – не змогла, бо ніколи цього не робила. Для того, аби щось зробити, треба хоча б раз це спробувати або подивитися, як це роблять інші.
– Отже, пішли працювати на завод «Червоний жовтень»?
– Ні. Сусідка порадила піти до профтехучилища на друкарку. Пішла, вчилася рік професійно працювати на друкарській машинці. Це означало: всліпу, не дивлячись на клавіатуру. Вмію це робити професійно й сьогодні. Пальці на рівні підсвідомості пам’ятають науку. А після навчання в училищі, як з'ясувалося, треба було відпрацювати три роки за направленням. Тобто у фірмі «Світанок» друкаркою. А фірма направляла туди, де потрібні були друкарки. Так потрапила до нотаріальної контори. Робота була тепла, комфортна, грошовита. Тоді, наприкінці 70-х, з України до Ізраїлю масово виїздили євреї. Ми оформляли їхні документи. Дивно було дивитися, як успішні заможні люди продавали усе, залишали престижні роботи і їхали хтозна куди і хтозна за чим… У ті, радянські, часи вони мені були схожі на самогубць, які добровільно виходили на дах і падали у прірву, не маючи жодного шансу врятуватися. Зовсім не вірилося у те, що десь може бути життя кращим, заможнішим, аніж у нас. У тій нотаріальній конторі могла б, мабуть, працювати і дотепер, але… Тоді ж (направлення – сувора річ!) була друкаркою у фірмі «Світанок» по різних його відділеннях. Чудна робота – з клієнтами. А клієнти різні – від студентів, яким треба було надрукувати дипломну чи курсову, до божевільних і… геніїв-математиків та письменників. Для пізнання життя у різних його проявах цього було доволі, а от для поетичної діяльності… – не знаю. Факультет журналістики світив на обрії наче зоря. Часом оповивали сумніви: навіщо пишу вірші, однолітки гуляють з хлопцями, виходять заміж, а я ... їжджу електричкою на роботу до Києва, про щось марю, пишу вірші у тій електричці і боюся збитися з поетичного ритму. Мало збагненне і таке, про що краще нікому не розповідати.
Потім було видавництво «Радянський письменник», де я працювала, звичайно ж, друкаркою. Це була свята святих. Там працювали небожителі – письменники, на яких я дивилася знизу вверх і навіть подумати було страшно, що я можу бути такою ж як вони, тобто стати з обслуги на один рівень з ними. Там була Ніна Матвійчук, поетеса, яка сказала мені вперше, що кожна буква має власний колір, а отже й слова мають колір. Ми з нею потоваришували. Чи як це точніше сказати? Зустрівшись у коридорі, ми розмовляли чи мовчали. Вона давала мені свої вірші, я їй свої. Не згадую, як і про що ми говорили, але чомусь пам'ятаю, що букви стали для мене відтоді кольоровими. Показала добірку своїх віршів Іванові Драчеві на вечорі у якомусь театрі. Те, що вірші були не такі як у всіх, я розуміла, але чи були вони вартісні, чи були вони за найвищим зашкалом? На це запитання мав відповісти хтось, кому я довіряла, вірила. Взявши вірші того вечора, я сказала сама собі: якщо Драч скаже, що це нікуди не годиться, я припиню цим займатися взагалі.
– Тобто вирішення власної долі віддали в руки іншої людини?
– Так. Звісно, Драч навіть уявити собі не міг, наскільки серйозним для мене було його слово. Він тоді був на такому поетичному злеті, що молодь увивалася довкола нього, ловлячи його кожне слово. Іван Федорович не просто сказав, що це поезія, він одніс мої вірші до «Літературної України» із своєю передмовою і написав мені рекомендацію від Спілки письменників до університету на факультет журналістики (це тоді означало, що я без проблем пройду творчий конкурс, та складу зрештою й екзамени, бо ж не щодня Спілка письменників дає рекомендації абітурієнтам). Публікація в «Літературній Україні» була настільки помітною, що на одному з засідань тодішній голова СПУ Павло Архипович Загребельний, легендарний, захмарний, сказав з притиском про те, що видавництво «Радянський письменник» має негайно видати поетичну книгу молодої й дуже обдарованої Світлани Короненко. А слово голови Спілки тоді дещо значило. Ситуація виглядала так: 19-річне неосвічене дівча працює друкаркою у видавництві, роздруковує для всіх редакторів видавничі плани, анотації (якщо хтось просить, то й художні твори) і… раптом оприлюднює доволі помітну поетичну добірку у письменницькій газеті, а після цього видає поетичну книгу. Щось зі сфери нереального… Завідувач редакції Михайло Ігнатенко чи то зайшов до нашої друкарської кімнати, чи то перепинив мене у видавничому коридорі і сказав: «Збери все, що у тебе є, видаватимемо книжку віршів...». Я почала збирати і відбирати. Відбір був безжальним. Я не знала, за якими критеріями відбираються чи добираються вірші. Знала тільки одне: це живе, а це неживе, це стає до книжки, а це не стає. Те, що не ставало, було спалено. Книжка називалася «Сузір'я веснянок». Вона побачила світ 1982 року. Тоді ж мене прийняли до Спілки письменників України. У літературних оглядах замиготіло моє прізвище серед тих, хто подає літературну надію.
Потім я вийшла заміж, виїхала до іншої країни, а коли повернулася, то несподівано виявила, що … з сучасного процесу випала, бо не була в ньому, не існувала, «не мелькала», не була активним членом літературної «тусовки» кілька років. В літературному процесі так є: якщо ти не публікуєшся, не нагадуєш про себе регулярно, впродовж десятиліть, то твоє місце відразу займають інші. Все як у звичайному житті. Природній процес. І вже зовсім інша справа – після твоєї смерті. Якщо твоя творчість була значимою, якщо твої рядки вже закарбовані у літературі, то ти залишишся у ній. Якщо ж ні, то зникнеш, розчинишся у вічності так само, як тисячі й тисячі інших письменників перед тобою, які так само мали амбіції залишитися навічно. Кожен, хто творить, переконаний, що його творчість навічно, що його слово нетлінне. Це на рівні підсвідомості. Зі сфери містики…
Поверталася в літературу повільно. Прізвище не з'являлося в літературних обоймах. За десять останніх років – дві поетичні книжки. Багато чи мало? Не знаю. Зі старих віршів щось хочеться переписати. Пробую і – не виходить! Це все одно, що переписати подих, погоду, настрій.
– Хто на Вас найбільше вплинув – творчо, морально, життєво, естетично?
– Щодня, щогодини, щохвилини ми – в оточенні тих, хто на нас впливає. Але, звісно, найбільший вплив на будь-кого – родини. Саме в родині ми формуємося так чи сяк. Інколи формуємося завдяки сім'ї, інколи супротив тому, що вона хотіла закласти. Потім – друзі, колеги і, звичайно ж, найближчі, найрідніші люди. В юності мене вразила старша подруга – я була вперше у її хаті, вона дивилася телевізор і коментувала те, що говорив диктор. Причому її коментар різко відрізнявся від того, на чому наголошував диктор. Це нині у нас вільнодумство і різні думки, а в той час – думка мала бути однаковою у всіх. Зрештою, так воно й було. Інакше думати наважувалися одиниці, або дуже розумні, або дисиденти – революціонери за духом своїм. Ця подруга не була ні дисиденткою, ні громадською діячкою, ні активісткою. Звичайна молода жінка з вищою освітою з учительської родини. Але з дуже думаючої родини. Були такі у селі інтелігенти. Це вразило і дало поштовх. Я почала аналізувати те, що читала, чула, бачила. Ніби прозрівала.
Університет дав диплом і можливість працювати за фахом. Спілка письменників дала коло однодумців, тих, хто зі мною однієї крові. Таких не багато. Впродовж багатьох років давала вірші на перше прочитання Ігореві Римарукові. Це дуже важливо – почути думку про написане від того, кому довіряєш, того, хто відчуває поезію так само як ти. Іван Малкович, Василь Герасим'юк – з тієї ж групи однокровців.
Неймовірний вплив Михайла Курдіані. Сім років поряд з цією людиною – стали фактично другим університетом. Космос інформації, нестандартність мислення, талант лектора… Нині він академік, ректор Гелатської академії (Грузія), професор, відомий громадський діяч, знаний поет, авторитетний мовознавець, знавець багатьох мов...
Михайло Слабошпицький вражав і вражає по сьогодні. Його вплив на мою долю колосальний. Поряд з ним дуже важко. Інколи нестерпно. Він з тих людей, які вчаться постійно, повсякдень, повсякчас, які досягнувши вершини, не зупиняються ні на мить і відразу починають брати іншу висоту. І це при тому, що – хвороби, життєві проблеми, брак сил, вік. Для нього література це не фах, не спосіб заробляти на хліб, а саме життя. Література і життя для нього синоніми. Таким, може, був ще Євген Гуцало. Слабошпицький – у вирі літератури, він там, як риба у воді. Заходячи з ним до книжкового магазину, губишся від тисяч і тисяч книжок, а він орієнтується у них як бог, знає літератури, течії і напрями, кращих і гірших письменників різних країн, лауреатів Нобелівської та інших премії. А ще він змушує вчитися тих, хто поряд. Перебуваючи поряд з ним, неможливо не вчитися. Тож, вчуся…
– Поезія… Чим вона для Вас є? Які Ви покладали сподівання на заняття віршуванням? Чи линуть нині вірші?
– Не вірю, що можна навчитися писати вірші. Говорила про це вже не раз. Ми не знаємо, що таке поезія. Це на здорову голову не налазить: складати слова до купи і римувати їх, ще щоб і зміст у тому якийсь був. А найвищий пілотаж – щоб там була ще й вища гармонія. Не можу позбутися відчуття, що ми всі залежні від якоїсь вищої сили, яка незалежно від того, хто ми й звідки, обирає нас і змушує писати вірші… Це інколи може передаватися як династичний фах, але назвіть мені хоча б одну родину, де поетичний талант передався б з покоління у покоління і був рівновеликий? Як, скажімо, фах коваля, маляра, штукатура, фінансиста, де можна вивчити нюанси і таємниці фаху. Я не кажу, що фах коваля, маляра, штукатура чи фінансиста менш вагомий, я кажу про те, що поезія – це щось поза межами звичайного життя. Ну і переконана в тому: якщо тобі дано цей дар, то незалежно від того, хто ти – чоловік чи жінка, найкраще для тебе – це усамітнене, нешлюбне, фактично монашеське життя, аби не затруювати життя ближнім. В іншому разі – ти не зможеш реалізуватися у тій мірі, в якій міг би.
– Який хронологічний період охоплює Ваша найсвіжіша збірка “Нічний політ”? В чому її головний нерв?
– Попередня поетична книжка вийшла 2000 року. Мені здається, що вірші – це кожного разу оголення нервів. Щоразу боляче і солодко. Як у породіллі. Але тільки тоді, якщо ти вийшов на високу містичну хвилю, почув суттєві слова і встиг, зумів їх записати. Інколи я цього боюся, бо записуєш текст, читаєш його і не розумієш, про що написала, а потім минає якийсь час і усвідомлюєш, що записане тобою, це містичне провидіння твого ж чи твоїх ближніх майбутнього. Може, це мої фантазії і в інших поетів усе інакше або значно простіше, але скільки драм сталося вже на моїх очах у сім'ях, де є поети. За все треба платити. За дар також. І плата може бути різною – бідність, алкоголь, наркотики, розлучення, смерть… Або наступай на горло власній пісні і проживай нормальне людське життя – благополучного середньостатистичного громадянина з повноцінною родиною, успішними дітьми, добробутом…
– Чудовим пропагандистом Вашої поезії є бард й художник-ілюстратор Наталя Бучель. Розкажіть про цей тандем. Хто ще з композиторів пише пісні на ваші вірші? Хто виконує?
– Наталка – не пропагандист моєї творчості. Вона просто те, що я пишу словами, записує нотами і чує як музику, тобто музикою перекладає написаний мною текст. Не знаю, чи точно я висловилася. Зрештою, це загальновідомо: кожен поетичний твір має мелодію, ритм і «веде» композитора. Дехто з композиторів хитрує і, бажаючи написати пісню, просить поета написати текст на так звану «рибу». Тобто написати римований текст до вже написаної мелодії. До Наталки я не вірила, що мої вірші можна співати. Їй це вдалося. Як? Знову таки – не знаю. Є ще кілька пісень на мої вірші. Вони навіть звучать на концертах і на Українському радіо – як професійних композиторів, так і аматорів, але, як на мене, – не дуже вдалих. Може, то суб'єктивне враження. А щодо ілюстрацій, то мені приємно те, що роботи Бучель стали суголосними моїм віршам. Наталка спеціально не малювала картинок до моєї книги.. Спочатку намальоване нею висіло у моєму робочому кабінеті – це були своєрідні виставки графічних робіт Наталі Бучель, які змінювалися щотижня. Щось я прибирала по мірі збільшення кількості її малюнків, щось бракувала вона сама. Вона ніколи не знає, що намалює сьогодні. Перо веде її інтуїтивно і з'являються дерева, люди, квіти, якісь невідомі істоти… На якомусь етапі мені здалося, що графіка Наталі Бучель відповідає духові моєї книжки.
– Поет Тарас Федюк неодноразово декларував, що скоро закотиться зірка поезії, а потім у небуття піде цивілізація. А Ваша точка зору?
– Переконана, що Тарас Федюк писатиме вірші й на смертному одрі! Він не може не писати. Щоб дати відповідь на це запитання, треба знати контекст, у якому це було сказано Тарасом. Він – доволі іронічний і адекватний чоловік, аби таке твердити на повному серйозі.
– Ваш готичний роман “Мертва кров був добре прийнятий читачами. Отже, Світлана Короненко як прозаїк. Що спонукало писати романи?
– Для мене проза це – певною мірою продовження поезії. Нині на столі – роман про Марка Вовчка, біографічний не в традиційному розумінні цього слова. Я шукаю у ньому себе, відповідей на глобальні запитання, які печуть багатьом… Пишеться тяжко, місцями роман схожий на поезію у прозі, іноді на жорстокий детектив. Дуже хочу його завершити вже.
– Кажуть, що всі жінки відьми (певно, від слова “відати”). Підґрунтям вашої прози є містичність. Що вона для вас означає? Які горизонти відкриває? Де ви ці знання черпаєте?
– Існує відповідна література. Її можна освоїти, доклавши певних зусиль. Необхідно напрацьовувати власний чуттєвий досвід. У мене в житті була кумедна історія. Наша сусідка у Фастові якось почула по радіо інтерв'ю зі мною. Його провів наш відомий радіожурналіст Слава Лашук. Ми говорили про поезію, її містичність і непоясненність, про те, що дар часто передається від батьків до дітей, про те, що вірші – це великий труд і писати їх також треба вчитися, що мої доньки також пишуть вірші, і у цьому є також якась містика… Одне слово, розмова була цікава і емоційна. З таких, що час від часу звучать у мистецьких радіопрограмах. Та й привід тоді був – вийшла моя книжка «Ворожба на віршах». Але нашу радіорозмову почула ота звихнута на відьомстві стара жінка. І у її тлумаченні усе виглядало так: Світлана Короненко закінчила школу відьомства, практикує (тобто причаровує, наводить порчу і таке інше), вивчила у цій же школі своїх доньок і тепер вони утрьох відьмують. Коли я вперше почула цю версію, то щиро розсміялася, але коли це старе нещастя почало переповідати свою версію нашим сусідам і ті почали на нас косо поглядати, ми пішли до неї з'ясовувати істину. Але стара не чула нас і не хотіла чути. Вона свято вірила у свою правду. Все колотилося кілька місяців. Сварка була майже за «Кайдашевою сім'єю». Я, мабуть, не повірила б, що таке буває, якби це відбувалося не зі мною. Закінчилося тим, що на Українське радіо приїздила уповноважена по вулиці (чи як там називається та посада у селі?). Їй дали послухати передачу, охарактеризували мене як нормальну людину, яка обіймає поважну посаду і ніколи не була помічена у відьомстві, навіть дали на вимогу якусь довідку. Уповноважена ту довідку потім показувала нашій сусідці, але вона вперто й далі нічого не хотіла чути. Тому висновок такий: «відьомську» літературу треба читати з відповідним настроєм і трошки іронічно. Бо може відбутися такий само катаклізм, як із моєю сусідкою.
– Для більшості поетів і прозаїків редагування, журналістика тощо є засобом заробляти на життя і мати таким чином можливість займатися творчістю. Не оминув цей шлях і Вас. Окресліть коло пріоритетних справ.
– Якби я народилася у дуже заможній родині і мала змогу не працювати, то, мабуть, написала б дуже багато. І думаю, це були б цікаві твори. Я з тих письменників, які дуже тяжко налаштовуються на «потрібну хвилю». Мене легко збити, перемкнути, вибити з рядка. Я ніколи не писала на коліні і дуже заздрю тим, хто так може і вміє. Це – колосальне вміння зосереджуватися. А для мене має значення навіть місце – кімната, стіл, повітря, де я пишу. Зовсім не виходить працювати у Будинку творчості «Ірпінь», хоч була там не раз. В молодості я мріяла про творчу роботу. Навіть рік була на творчій стипендії Спілки письменників, але як і всім – треба було виживати у цьому жорстокому світі. З 1993 року працюю на Українському радіо. Якось журналістка Тетяна Сікачина (Царство їй Небесне!) взяла мене за руку у важкий для мене час і привела на Всесвітню службу радіо «Україна». Редактором пропрацювала багато років. За мною тисячі літературних програм. Такий собі безкінечний літературний конвеєр, на який потрібно щодня, щогодини закидати щойно виліплений «млинець». Практично вся Спілка письменників була моєю автурою на першій програмі Українського радіо. Хтось з колег-письменників якось пожартував: як не увімкнеш «брехунця», там – Короненко.
А років п'ять тому віце-президент НРКУ Леонтій Антонович Даценко запропонував стати своїм заступником на радіо «Культура» (Третя програма УР). Це зміна не лише статусу, а й способу життя. Сьогодні ти рядова працівниця, а завтра – начальник. Змінюється все. Від ставлення до тебе тих, хто поряд, до зміни суті роботи. Ти віднині не виготовляєш радіопродукт, а контролюєш те, як цей продукт виготовляють інші й оцінюєш його. Посада керівника – це насамперед люди і їхні проблеми. Хороших начальників не буває, але хочеться допомогти кожному, хто того заслуговує, наскільки це можливо. І ще одне моє велике відкриття: фахівців насправді дуже мало. А щоб поєднався фахівець і відповідальна людина – то це можна порахувати на пальцях однієї руки. І не в заробітній платі справа. Зарплатня не впливає на якості працівника. Але це я вже відволіклася. Отож ці п'ять років – також своєрідний університет вже від Леонтія Даценка, нашого радійного ветерана, коли довелося освоїти ще один фах – керівника великого відповідального підрозділу.
Як впливає нині робота на творчість? Забирає чимало часу. Інколи бувають дні, що двері не зачиняються до кабінету. Начебто вже й не робота – спілкування з людьми, а треба вислухати, прийняти рішення, інколи ще й мудре, соломонове.
– Чимало українців вважають Національну радіокомпанію України (зокрема канал “Культура”) майже останнім оплотом духовності в мас-медійному просторі України. Ви погоджуєтеся з цим? В чому, на ваш погляд, полягають плюси і мінуси Національного радіо?
– Схоже, що так воно й є! Але для мене, як і для багатьох моїх колег Українське радіо це не просто робота, це спосіб життя. Випадкові люди на Українському радіо традиційно не затримуються: мало грошей і дуже неспокійна робота. Відчуття, що живеш, як на вулкані. Маємо ж радіопіч, конвеєр, на який потрібно щодня, щогодини, щохвилини кидати й кидати радіопрограми-хлібини! Така наша специфіка. А плюси й мінуси? Як і всюди, вони є і на радіо, але це вже тема іншої розмови. Зрештою, я записувала з президентом НРКУ Віктором Набруском інтерв'ю не раз і, хто цікавиться, може їх знайти в Інтернеті.
– Конкурс української мови імені Петра Яцика… Як ви стали одним з його двигунів?
– Двигунів у цього конкурсу два – його головний меценат Володимир Загорій і виконавчий директор Ліги українських меценатів, співголова оргкомітету конкурсу Михайло Слабошпицький. А ініціатором і першим меценатом був канадський мільйонер українського походження Петро Яцик. Я ж просто багато років пишу про цей унікальний проект. Чому? Бо це – як сказав індіанин з українською групою крові Джеймс Мейс – сьогодні чи не єдина спроба самозахисту українців. У тому, що писала і зараз інколи пишу про цей проект, немає чогось особливого чи героїчного. Так я думаю, так відчуваю: в Україні панівною і головною має бути мова титульної нації. Це говорю вам я, людина, яка виросла в інтернаціональній родині. Батько – українець, його мати й моя баба – полька, мати – білоруска… Зрештою, я хочу, аби у мене були читачі…
– Які турботи найбільше непокоять? Які радощі гріють?
– Брак часу для творчості, часто неможливість усамітнення для творчості, відволікання на справи, що не мають жодного стосунку для творчості. Мусимо виживати... Це проблема не лише моя – більшості письменників в Україні, та, мабуть, не лише в Україні. Письменницька праця – ніби хобі у вільний від справжньої роботи час. Грошей – ніяких, одне задоволення від самовираження. Але для того, щоб у країні розвивалася література, щоб її знали у світі, до неї має бути державницький підхід, тобто книжки повинні видаватися, книжкова мережа розповсюдження функціонувати, а автори, особливо обдаровані, мають бути фінансово підтримувані – гранти, стипендії, премії... Врешті-решт, гонорари! Якщо нема за що жити, починаєш думати про те, чим годувати дітей, а не про високе і вічне.
Що зігріває душу? Діти і квіти. Діти – бо виросли хорошими у цей непростий час і мовчки підтримують мене у всіх моїх фантазіях. Квіти, яких у мене дуже багато, люблю за те, що тихо дарують свою красу... З ними добре мовчати. Ну і, звичайно, нові книги. Цю радість не порівняєш ні з чим. Після письменника обов'язково мусить залишитися книга, яка є ніби виправданням його існування на цій землі. Бажано, хороша книга...