Версия для печати
http://www.bedusenko.com/svyato_na_stsen__v_serts/


Пресса - Сергій Бедусенко: «Ослобони нас, Боже, від творців у законі і від зірок за викликом»




Ми живемо у світі вузьких спеціалізацій, коли конкретні фізики часто не знають про існування певних ліриків (і навпаки). Лікарі у нас не є декораторами, а теслярі – садівниками.

Це в стародавні часи авіценни, хайями і парацельси мали кілька професій, хоча славу їм приносила лікарська або поетична діяльність. А епоха Відродження щедро породжувала енциклопедистів, видатних митців водночас у багатьох жанрах, майстрів на всі руки, таких, приміром, як Леонардо да Вінчі, Дюрер, Мікеланджело.



Цікаво було б знати, чого вони досягли, якби жили в наш час, коли скрізь зайняті всі «ніші». З певністю можна сказати, що нині талантам складніше досягати успіху й визнання, тим паче в творчій площині, де вирує чимало універсалів.

Універсал Сергій Бедусенко починав як музичний і образотворчий вундеркінд. Дуже молодим 1982-го створив один із перших в Україні мюзиклів «Любов, джаз та чорт», який ішов упродовж 15 років у Київському театрі юного глядача (Театр на Липках). У 1985-му Бедусенко створює першу українську рок-оперу «Енеїда» за І. Котляревським, із якою стає лауреатом на фестивалі театрів «Слов’янська зустріч» у Мінську, а постановка цієї опери в Київському театрі імені Івана Франка б’є всі рекорди довголіття – зіграно понад триста вистав! Бедусенко був першим в Україні і в жанрі арт-рок-містерій – «Адам і Єва» за власним лібрето.


Розширюючи творчий діапазон, Сергій Бедусенко створює музику для художніх кінофільмів, аранжує концертну програму Деміса Русоса, пише пісні, співпрацює з Лейпцизьким ТЮГом («Казка про царя Салтана» за О. Пушкіним), Краковським театром імені Ю. Словацького (музика до вистави «Візит старої дами» за Ф. Дюрренматтом), «Театром Польським» у м. Бельско-Бяла (музика до вистави «Приборкання норовливої» за В. Шекспіром), театром «Русская антреприза» імені Андрія Миронова (вистава «Біла гарячка» за Е. Іонеско).

Здійснює творчі подорожі до Болгарії, Румунії, Польщі, Німеччини, Австрії, Голландії, Франції, Греції, Росії. Кожен раз це пов’язано або з постановкою нового мюзиклу, рок-ораторії, музичної вистави, або з концертними виступами в іпостасі академічного і джазового піаніста.

Сергій Бедусенко дивним чином поєднує створення симфоній і романів. З-під його пера виходять поетичні збірки (поет-класик Леонід Вишеславський у передмові до однієї з них написав: «Поезія Сергія Бедусенка сприймається на рівні літературного явища, і дозволяє сміливо поставити її в один ряд із кращими зразками світової поетичної творчості»).

Набирає сили образотворча діяльність – Сергій Бедусенко занурюється в графічну серію «Сьомий вимір», пройшло чимало персональних виставок у галереях столиці, Хмельницька, Ужгорода, Чернівців, Альтенбурга (Німеччина).

Із роками він зміцнює-шліфує свої обдарування, тішить новими здобутками, хоча і не миготить на екранах телевізорів і обкладинках глянцовиків. Утім, хто в нас із композиторів, піаністів-виконавців або письменників гідний бути мас-медійним героєм? У героях здебільшого ходять «бульки», а не творці, котрі «женуться» за якістю.

Фігурант чотирьох енциклопедій, лауреат багатьох премій, закордонних і вітчизняних театральних фестивалів, основоположник арт-рокового напрямку в українській музиці, нарешті, автор перших національних рок-опер, Сергій Бедусенко співпрацював із такими майстрами, як Андрій Толубєєв, Сергій Данченко, Богдан Ступка, Данило Лідер, Таїсія Повалій, Олександр Пономарьов, Анатолій Хостікоєв, Наталя Сумська, Богдан Бенюк, Валентина Степова...

Усе, до чого прикладає своє серце заслужений діяч мистецтв України Сергій Бедусенко, позначено яскравим талантом. Останнім часом він ніби з чарівної скриньки дістає нові графічні малюнки, вірші, роман, фортепіанні твори, рок-оперу «Ярослав Мудрий» на власне лібрето.

Хорошого не буває забагато

– Нині діячі мистецтв перебувають кожний у своїй «ніші». Іноді їх туди втискують штучно. Цікаво довідатися, як себе ідентифікує сам Сергій Бедусенко, в якій ніші перебуваєте?

– Передовсім я людина синтезу мистецтв, це позиція епохи Відродження. Ренесансні люди займалися багатьма речами і принципово професійно. У цьому сенсі я людина семи-восьми спеціальностей. За головним же консерваторським дипломом я композитор (клас народного артиста України Левка Колодуба). У 1982 році вступив до Спілки композиторів України, згодом до Спілки театральних діячів.

Ще студентом почав працювати у київському Театрі юного глядача на Липках завідуючим музичною частиною, тобто професійно прилучився до театру дуже рано. Відтоді написав музику приблизно до ста вистав, половина з них цілковито музичні. Особливо вдячний двом режисерам – Миколі Мерзлікіну і Сергію Данченку. Перший став для мене «хресним батьком» сцени, другий ґрунтовно подружив із Мельпоменою.

Я абсолютно згодний з геніальним висловом В. Шекспіра: «Світ – театр, а люди в ньому – актори». Театр у мені перебуває поза часом і простором. Першоджерело театру – містерія, синтез мистецтв, що бере початок від давньогрецьких елівксинських свят, які влаштовувалися на честь богині родючості Деметри. Це культ високого рівня, на його ґрунті, власне, виникла містерія, що є осередком синтезу всіх мистецтв. Хоча в справжньому вигляді містерія так і не була поставлена дотепер, бо була заборонена у середньовіччя як начебто єретичне представлення, а насправді в її основі покладена релігійна або космогонічна тема.

Драматургія, режисура, акторство, сценографія, хореографія, музика (інструментальна й вокальна), еквілібристика, світлохудожество, клоунада, акробатика, танець, всі образотворчі мистецтва, спецефекти, піротехника, відеоряд – усе це неповторний світ Синтезу Мистецтв.

Ця стихія є середовищем, у якому себе почуваю, як риба у воді. Композиція, образотворче мистецтво, література – три моїх основних кити, від яких йдуть похідні спеціалізації: вокал, акторство, декламація, фортепіано, аранжування, поезія, проза. Пізніше я почав займатися публіцистикою, оскільки існує ряд животрепетних тем, на які не можливо не відреагувати, – періодично я займаюся такою невдячною справою, як виведення на чисту воду якогось негативного явища, особи (повинен же хтось говорити правду). Природно, види діяльності вміщають у себе чимало жанрів, якщо я, наприклад, займаюся поезією, то пишу в діапазоні від епіграми і сонета до верлібру і пародії (хоча пародії часто є окремою «спеціальністю», як колись для Олександра Іванова, а нині – Володимира Вишневського у Москві).

Взаємодія освоєних мною спеціальностей визначає, певно, «нішу», в якій перебуваю.



– А який твір у ряді Вами написаних, є найбільш містеріальним?

– Мабуть, арт-рок-містерія «Адам і Єва». Я вже казав, що містерія піддавалася гонінням, хоча спроби її створення відбувалися й у новий час. Однієї з найвідоміших містерій є «Попереднє дійство» великого композитора і самобутнього філософа Олександра Скрябіна, яку він, на великий жаль, не встиг закінчити через наглу смерть (зараження крові). Його містерія повинна була охопити як місце дії увесь світ, у ній, наприклад, присутні колони з ароматів у різних країнах…

– Вам дорікали у всеїдності?

– Усеїдність – фактично синонім низькопробності, їй протистоїть симбіозність, універсальність, адже у житті межує абсолютно все.

Є поняття вузькопрофільності, коли, скажімо, у кінознімальному процесі одна людина режисує, друга знімає на камеру, третя підносить бутерброди, четверта котить візок. Я людина, що робить все одразу, у мене була можливість перевірити на професіоналізм усі мої складові, я можу окремо займатися якимось одним видом діяльності й можу займатися ними водночас, наприклад, коли роблю авторський вечір, то я співаю, читаю вірші, граю на фортепіано й гітарі.




Про творчу людину можуть казати, безумовно, будь-що: дуже хвалити і дуже лаяти, але я дотримуюсь точки зору Олександра Пушкіна:

«Веленью Божьему, муза, будь послушна,
Обиды не страшась, не требуя венца,
Хвалу и клевету приземли равнодушно
И не оспоривай глупца».

Найсуворіший суддя – я сам. Борис Пастернак писав: «Быть знаменитым не красиво». Коли вдається приборкати власне марнославство, тоді – З одного боку, Козьма Прутков стверджував, що не можна осягнути неосяжне, а з іншого боку, є таке поняття як чистота жанру, приміром, джазмени не сприймають рокерів чи попсовиків, і навпаки. А Ви займаєтеся джазом, роком, симфонічною музикою. Як поєднується така полярність?

– Через усе має проходити поняття почерку, стилю особистості. Елементи певного жанру все одно взаємопроникають. Елементи джазу пронизують, скажімо, творчість Мирослава Скорика, хоча це мало помітно, оскільки він усі сили «кинув» на симфонічне мистецтво. Я так само розподіляю зусилля в різних напрямах. Для мене це – життєва необхідність. Не тому, що я боюсь чогось не сказати в одній з галузей, а тому, що не боюсь говорити в багатьох галузях, усі вони мені однаково важливі, з тією чи іншою перевагою вони взаємозамінюються: в один період я більше займаюсь музикою, в другий – літературою, у третій – графікою. Якщо я випускаю фортепіанний альбом, відповідно я цей рік присвячував фортепіанному мистецтву. До речі, фортепіанна школа в мене досить гарна, я закінчив Чернівецьке музучилище. Завдяки добре поставленій філармонічній справі в 70-і роки Чернівці відвідували виконавці класичного мистецтва, котрі не завжди заїжджали в столицю й інші міста: Давид Ойстрах, Еміль Гілєльс, Мстислав Ростропович, Леонід Коган, Святослав Ріхтер… З Чернівців вийшла левова частина представників української естрадної культури: від Софії Ротару – до Ані Лорак. Там часто гастролювали поляки, це дуже прогресивна нація в царинах джазу, року, поп-музики. Я не можу сказати, що неймовірно популярні в ті роки «Червони гітари», «Но то цо», «Небесно-чярни», «Трубадури», Северін Краєвский – це поп-музика, по суті це польські «Бітлз» в різних проявах. Талановитий до геніальності Чеслав Немен – це окрема історія, у свій час його студією користувалися європейці й американці. Він один прописував партії за весь хор, тому що володів унікальною апаратурою, вокалом і майстерністю композитора-аранжувальника.



Як і всі нормальні люди того часу, я був вихований на «Бітлз». «Роллінг Стоунз» як більш жорсткі і менш концептуальні й експериментальні мені були не дуже близькі. «Бітлз» породили багато музичних напрямків і стилів, вони першими почали працювати з симфонічною музикою, з шумами, створювали композиції, де мінялися темпи, ритми, розміри, використовували екзотичні інструменти (першими в Європі стали застосовувати індійські сітари). «Бітлз» – це зразок синтетичного мистецтва. Є такі люди, що вважають творчість ліверпульскої четвірки простою, навіть приземленою. Нічого подібного, вони дивовижно своєрідні-різноманітні, постійно змінювалися всі роки свого існування. Паралельно я захоплювався важким роком: «Лед Цепелін», «Юрай Хіп», «Діп перпл» і так далі. Третій наріжний камінь – це арт-рок (чи симфо-рок, прогресив-рок), саме він мав на мене найбільший вплив. Головний його представник – «Емерсон, Лейк енд Палмер». Для мене це боги дотепер, коли я слухаю їхні диски, де 18-річні хлопці грають на “страшній” техніці, немов вони закінчили по дві консерваторій кожний, то одержую незабутнє враження. Зараз молоді музиканти так не грають ні в залах, ні в студіях, уся нинішня музика спопсована. Хоча навіть поп-музика буває дуже різного рівня: Уітні Х'юстон, Мерайя Керрі – це теж поп-музика, але вона просочена джаз-роком, спірічуелом, госпелом, соулом й іншою обрядовою чорною музикою. Мені це завжди було близьке, можливо, в одному зі своїх життів я був темношкірою людиною, я глибоко поважаю музичну творчість афроамериканців. Утім, енергетично я дуже відчуваю людей багатьох націй, у моєму родоводі найбільше чітко переплелися чотири національності: німці на прізвище Даутфест, греки – Харлампіді, росіяни – Зубкови, українці – Бедусенко. У якій би країні мені не доводилося бувати, я сприймав її в чомусь як свою рідну, оскільки розглядаю не як націоналістичне, а як національне середовище. Націоналізм-шовінізм – це зло в чистому вигляді, Гітлер теж починав з націонал-соціалістичної ідеї. Усе добре в міру, а коли якась нація починає стверджувати, що вона перша і краща (зокрема, це роблять і негри, і мусульмани, й інші), – приходить лихо. Усі в душі вважають себе кращими, але це добре доти, поки люди самі живуть і дають іншим жити. В Україні цей «принцип» поки не діє, панує купка олігархів.



– У радянські часи існували спеціалізовані музичні видання, вони були ідеологізовані, але музичною критикою займалися професіонали. Нині наша так звана музична критика – переважно в руках непрофесіоналів, вона або компліментарна, або скандальна. Читач «зголоднів» за грамотними статтями, в яких розставляють пріоритети, пояснюють, що є добре і що погане. Відтоді Ви зайнялися музичною публіцистикою. Що штовхнуло на цей шлях, які переслідуєте цілі?

– Щирий патріотизм полягає не в тому, аби усе своє захоплено хвалити, а в тому, щоб говорити правду. Очі зазвичай замилюють вороги, друзі кажуть правду, бо користь від цього чимала: людина може оцінити ситуацію, відштовхнутися від оцінки, зважувати власні сили і, зрештою, рухатися до кращого, а не спинятися на досягнутому. В Україні існує засилля низькопробних пріоритетів, укорінених, зажерливих, нетерпимих. Так і хочеться грубо вигукнути: «Хана країні, в якої такі кумири!». Якщо немає культури, то немає нічого: ні нормального співіснування на побутовому рівні, ні економіки, ні політики. Скажу більше: усі великі цивілізації минулого (Грецька, Римська, Етруська, Візантійська й інші) були знищені зсередини саме з цієї причини. Воістину, культура проникає в усе, а у нас із внутрішньою культурою великі проблеми, держава не уберегла таланти, дуже багато “мізків і сердець” було розбазарено, висококласні фахівці і діячі мистецтв виїхали, збагативши і підсиливши багато країн. Залишилися ті, хто вижив у цьому, так би мовити, новоспеченому буржуазному середовищі з його низькими потребами і шансонно-табірними смаками. Тому все, що є примітивним, добре на цьому ґрунті виростає. Є громадяни (далеко не дурні), які кажуть: «Так, Поплавський, Сердючка, «Скрябін», Скрипка – це примітивно, ну та Бог з ними». Не всі люди, що мають гарний смак, далекоглядні, хоча самі вони відтинають те, що їм бридить, оскільки в них є життєва позиція і вони слухають щось гідне. Коли я перемикаю перший, п'ятий, тридцятий телеканали, а там «стирчать» ті самі «ювілейні» фізіономії, то мене неможливо переконати і двомастами тисячами каналів, де маячили б ці ж люди, у тому, що вони носії гідного. Але «виховано», на великий жаль, величезний відсоток “середніх” людей, котрі піддані будь-якому впливу, на них, як на чистих дошках, засоби масової інформації «пишуть» що завгодно. Вони легко навіювані. У них є потенціал і на добро, і на зло, і на гарний смак, і на несмак, і на філармонію, і на підворіття, і на Баха, і на Меладзе і, на жаль, на Поплавського із Сердючкою – на аморальні виплодки поп-культури. Мені шкода людей, яким утовкмачують у голови «співаючих ректорів». Спочатку слухачу це неприємно, тому що він відчуває, що нема голосу, тембру, душі, що це «заробітчанство», котре позиціонується як шоуменство (ті, у кого немає таланта і голосу, вважають себе шоуменами: слівце звучить красиво і навіть престижно). Спочатку слухачі вимикають телевізор, потім “клацають” на різні канали, а там теж саме. Тоді вони залишають: біс із ним, нехай горланить, а самі займаються домашніми справами – не заважає чистити картоплю, ну й добре. Потім вони вже й самі починають шукати подібного штибу попсу, навіть радять друзям, щоб послухали, при цьому міркують: «Начебто, і нічого. Хоча голос ніякий, зате яка сміливість, підприємницька жилка, азарт! Співає про кропиву, горілку, село, батьків, сало на тлі еротичної аеробіки. Це – наш герой, простий і сірий! Це ж і я так можу співати, підтримаємо його!»


От у такий спосіб пересічні слухачі легко проходять шлях від неприйняття до повного альянсу з так званими виконавцями. І таких людей 75-80 відсотків від загальної маси. Відсотків десять – музичні любителі вузького профілю, ще п'ять – талановиті слухачі, у тому числі самі музиканти.

Багато незіпсованих людей міркують: «Розумна людина це слухати не буде, а йолопу туди і дорога». У цьому криється страшна помилка, саме на це розраховують безголосі й безталанні, вони завойовують свого середнього слухача, знищують залишки смаку. Щиро шкода цих «меломанів», нерідко вони досить фахові у певних галузях знань, цікаві як люди, але їхній музичний смак, м'яко кажучи, невибагливий.

Колись я виступав перед робітниками заводу «Арсенал». Я не виконував для них шансон (нині вважають, що роботяги нічого іншого «не потягнуть»), звучали пісні, романси і блюзи на вірші Кірсанова, Цветаєвої, Ахматової. І люди це чудово сприймали, вони не були «опущені» поплавськими-сердючками-скрипками. Їхній потенціал вимагав «розумного, доброго, вічного», а не табірної лірики і ресторанних гоцалок. Цим людям є що втрачати, їх дуже шкода. Як приклад наведу презентацію свого роману-фентезі «До крайньої межі». Серед інших людей прийшли також полтавські жінки-бухгалтера з курсу підвищення кваліфікації.



Усі вони не тільки залишилися до кінця вечора (хоча роман досить складний, філософський, з величезною кількістю різного роду інформації), але кожна ще придбала книгу. Прийнято вважати, що бухгалтера просочені цифрами, що це прісні люди, які ні в чому не розбираються. Насправді ці жінки з величезним інтересом слухали розповідь про елітарний твір, написаний піднесеним стилем, кожна з них попросила розписатися фразою, яка запам'яталася їй, (причому, ці фрази були знаковими в цій книзі). Це говорило про те, що вони дуже уважно слухали, і вибрали ті головні «віхи», котрі і сам автор для себе позначав. Цим людям, повторюю, є що втрачати. Мені дуже сумно і прикро, що вони змушені слухати і читати те, що нав'язливо «стирчить» з телеящиків і шпальт, звикати до нахабної сірості, втрачати свої потенціали й опускатися до вульгарного естетичного рівня.



 

 

– Напевно, важко відчувати себе Дон Кіхотом, що бореться з млинами?

– Зрозуміло, що занепащати себе тугою з приводу того, що процвітає і тріумфує культура «голих королів» і «крихіток Цахесів»,– справа руйнівна. Треба робити своє діло. Як публіцист я берусь за перо тоді, коли неможливо на якусь тему не відреагувати. Наприклад, на телеканалі «1+1» пройшов черговий фільм на тему української армії, куди «затягли» всіх наших так званих зірок шоу-бізнесу, на тлі військової техніки склепали армійський гламурчик – зовсім несмачне, мерзенне видовище, дешева «заказуха». У нас тепер «заказуха» скрізь: і в публіцистиці, і в суспільному житті й у культурі. Ослобони нас, Боже, від творців у законі і від зірок за викликом. Це найстрашніше, що символізує нашу дійсність. Не можна їх хвалити і вливатися у прославляючий потік. Доходить до ідіотизму: невдовзі ми говоритимемо, що наші хворі найздоровіші хворі у світі. Це – початок кінця.


Нація, що спинилася і починає дружно деградувати, сама того не розуміючи, потім дивується, чому немає економіки, чому низький життєвий рівень, чому сміються сусіди, не поважає світ. Така нація нічого, крім злості й нерозуміння, не може протиставити. Замість того, щоб йти в ногу з тією цивілізацією, яка нами ніби і позиціонується (ми ж декларуємо прагнення до євроінтеграції), в Україні знищується культура. Та навчиться, панове функціонери, мислити європейськими категоріями, навчиться европозитиву, зрозумійте, що дешеві замовлені «варіанти» там не проходять. У Європі теж є свої “Скрябіни”, Скрипки і Поплавські, але їх мало хто бачить і чує, їх не позиціонують як символи нації!



– Ремісники роблять конвеєрну попсятину, майстри створюють шедеври в одному екземплярі. Якість протистоїть кількості. Чим похвалитеся Ви?

- Я випустив п'ять книг віршів і прози, альбом графіки, три диски: рок-оперу «Енеїда», яку виконує величезна кількість зірок театру і естради, сольний фортепіанний диск і по дорослому трактований дитячий мюзикл – «Кішкін дім». Крім того постійно проходять мої художні виставки і літературно-музичні вечори, в Інтернеті – чимало моїх культурологічних статей. Мої твори виконують у Канаді, Італії, Німеччині, Польщі, Росії, і, звісно, в Україні. Авторські джазові фортепіанні концерти за кордоном мали чималий успіх. Зрозуміло, за великим рахунком, це мистецтво елітарне, хоча б тому, що я не можу принижуватися до гламурних піар-ходів і розкручувати себе масованою дорогою рекламою, як це роблять найбільш безпринципні представники шоу-бізнесу з їх споконвічним завданням – миготіти. Я ж, усе-таки, належу до людей, котрі здебільшого перебувають за кулісами, хоча по натурі я – людина публічна. Саме публічна, але аж ніяк не тусовочна.

З Божою допомогою створив ряд музичних добутків для своєї країни, за які мені не соромно. Крім «Енеїди» написаної на вірші Котляревського, рок-опера «Суд» за поемою Бориса Олійника. Ряд великих симфонічних творів, у тому числі рок-ораторія «Дзвони» на поезію Пабло Неруди, не кажучи уже про камерну, хорову і кіномузику. Арт-містерія на власне лібрето «Адам і Єва» поки не поставлена. Я вважаю, що в ній порушена дуже важлива тема створення світу, яка обійдена увагою в порівнянні з темою Ісуса Христа. До речі, рок-опера Уеббера «Ісус Христос – суперзірка» теж з тих творів, що справили на мене величезне враження. Пам'ятаю, як по приймачах «Спідола» ми слухали уривки з цієї опери англійською мовою всупереч глушінню. Тема Ісуса Христа тотально відображена у всіх жанрах мистецтва, особливо в літературі, кінематографі, музиці. Про тему «Адам і Єва» цього сказати зовсім не можна. Що ми знаємо? Ліричний балет Андрія Петрова «Створення світу», який нині практично ніде не йде, ляльковий спектакль Сергія Образцова «Божественна комедія», де Бог прилаштовує Адамові замість рук ноги (атеїстична, взагалі-то, вистава), жартівливі щоденники Марка Твена. Виняток – певна кількість зразків образотворчого мистецтва, де відбито створення світу – полотна Босха, Брейгеля, Дюрера… А більше нічого немає: ні роману, ні художнього фільму, ні опери… Тобто у всіх головних жанрах – тривала пауза. Може, цієї теми, попросту бояться, внаслідок її неймовірної складності і відповідальності?


Але мені вона дуже цікава і близька. За основу своєї арт-містерії я взяв Старий Завіт. А також неканонічне письмо – апокрифи, з яких випливає, що першою людиною є створена з глини Ліліт, а не Адам. Цікаво, що в буддійській релігії Ліліт введена в сонм божеств у вигляді темного Місяця, у філософа Данила Андрєєва вона присутня, як велика стихіаль людства, Богостворена монада, тобто істота, здатна своєю енергією наситити в планетарному масштабі все. Три цих обличчя – Ліліт, Адам, Єва і складають центр арт-мистерії. У ній я даю міркування «формули любові», до речі, формули, що працює в усі часи: Ліліт – жінка-муза, у центрі – Адам-творець, і Єва – жінка-супутниця. Муза і супутниця – це дві жінки, котрі в ідеалі супроводжують чоловіка все життя, і щасливий той, для кого вони зливаються в одне, що буває винятково рідко. Ліліт – це те, чого немає поряд постійно, що надихає і зникає, друга її іпостась – пристрасть. В Єви інша іпостась – ніжність. Ліліт створена з земного матеріалу, вона відразу заявляє: «Я жінка». Якби заявила, що вона людина, а не жінка, тоді її не зміг би спокусити диявол, як це було зроблено за легендою. От Бог і змушений був полишити її плоті, залишивши одну її душу, яка прагне до споконвічного очищення. За іншими легендами Ліліт, будучи, так би мовити, офіційно першою дружиною Адама, перетворюється в змія і мстить йому за те, що він від неї пішов, тим, що підсуває той самий «заборонний плід».


У деяких міфах вона зображується такою собі демонічною істотою, котра спокушає чоловіків або викрадає по ночах дітей. Я ж інтерпретував Ліліт, як жінку-музу, коли рівним компонентом любові є пристрасть, але не головним, як багато хто вважає. Звичайно, із пристрасті любов і починається, однак зустрічають по одежинці, проводжають по розуму. Пристрасть перегоряє і тоді ніби кінчається любов-потяг, але якщо вона переростає в ніжність, тобто відбувається синтез ніжності і пристрасті, тоді любов не вичерпається ніколи.

Адам не покохав би Єву, якщо б не допомогла душа Ліліт, котра прагне до очищення. Єва, до речі, була створена зі світла, тому що тільки світло в чистому вигляді може протистояти пітьмі, і ворог роду людського уже не зміг спокусити Єву, як це він здійснив з Ліліт. Таким чином, на певному етапі, коли з'являється Єва, Адам не може її полюбити, тому що той, хто бачив Ліліт, зовні досконалу і прекрасну жінку, той на Єву просто не звернув би уваги, ще потрібно осягти те внутрішнє світло, яке вона випромінює – Єва зовсім іншого типу жінка, вона прекрасна внутрішньо. І коли душа Ліліт стикається із суттю Єви, тоді Адам раптом бачить Єву іншими очима, тобто душа Ліліт допомагає Адамові полюбити Єву. Відбувається злиття трьох іпостасей.

Ліліт вибирає танець, Єва вибирає голос (те, що ближче серцю), і Адам як людина-творець оперує цими компонентами мистецтва: голосом, танком, світлом, пітьмою, бо любов народжується на грані земного і небесного, темного і світлого. З цієї іскри небайдужості і народжується феномен любові.



– Яким новонародженим дітищем сподіваєтесь порадувати?

– Остання моя велика робота – рок-опера «Ярослав Мудрий». Підкреслюю, це не мюзикл. Я, до речі, з великою повагою ставлюся до мюзиклу, але у нас в Україні існує засилля спекулятивного розуміння мюзиклу, тобто «це низочка пісень» без усякого зв'язку одна з іншою, їх можна переставляти місцями. І цю «клаптикову ковдру» називають чомусь мюзиклом, у той час як мюзикл – це серйозна музична форма. Зазвичай простенькою мозаїчністю грішать піснярі, вони мислять локально: трьома-чотирма хвилинами, а потрібно володіти арковим симфонічним мисленням, тоді тільки можна братися за велику форму, до яких належить мюзикл, і тим більше, рок-опера.

Усі новорічні фільми продюсери і режисери підносять як мюзикли – у зв'язку з їхньою популярністю. Так під святковий шумок, відбувається повна дискредитація жанру. Згаданий мною армійський гламурчик теж обізвали мюзиклом, і це найчистішої води неподобство і профанація! Чому дезінформують людей? Хтось же повинен за це відповідати? Скільки можна зомбувати довірливу публіку?!

Моєму «Ярославу Мудрому» абсолютно справедливо «личить» жанр рок-опери, у ній відбитий епохальний зріз історії (у той час як у знаменитому мюзиклі Уеббера «Кішки» – локальна історія). Музично все зроблено на рівні наскрізної музичної драматургії, усіляких контрапунктів, на сполученні різних тем, зіткнень, і цілої системи лейтмотивів. Як правило, опера і відбиває певний, часто епохальний історичний зріз, зліт цілої цивілізації, – це ми бачимо в операх Верді, Вагнера, Пуччіні, Бородіна, Мусоргського й інших. Або ж відображається криза певних шарів суспільства, як, наприклад, у «Травіаті», «Кармен», «Євгенії Онєгіні».

Я вважаю, що всі мої твори (особливо роман «До крайньої межі») побудовані на моральних принципах. На них повинно базуватися все мистецтво, інакше воно просто розпадеться і перетвориться в якусь придаткову розвагу, або ж в «школу агресії». На жаль, нині це відбувається часто. У «Ярославі Мудрому» я відчуваю космічний зв’язок зі знаковим доленосним часом, коли відбувся божевільний зліт усієї слов’янської цивілізації, рівного якому не було, можливо, дотепер. Ярослав Мудрий недарма вважається великим українцем, попри всю суперечливість його вчинків, він жив у важкий час, коли, напевно, інакше не можна було об’єднувати народ і землі, він буквально насаджував культуру, передовсім релігійно-духовну.



Через те, що я добре відчуваю цей час, я і взявся за таку складну справу, як написання рок-опери «Ярослав Мудрий». Вважаю, цю тему дуже актуальною, як і тему твердої руки в державі, коли з вуст першої особи держави вирікаються такі істини, що мистецтво – це щось неоціненне. Нема ціни творам мистецтва! Це надзвичайно важлива позиція, яка повинна бути в кожній державі. Якщо вона втілюється, значить, ця держава процвітатиме. Утілюючи цю ідею сучасними засобами, я не писав авангард, оскільки відчуваю час Ярослава Мудрого через слов'янську пісенну природу, коли ще не було розподілу на українські і російські мелодії, існував язичеський, слов'яно-християнський мелос, котрий базувався на народних наспівах, він мав діатонічну властивість, не хроматичну, але уже з елементами симфонічної культури. Я на все це подивився очима сучасної людини, збагатив гармоніями, використовував аранжувальні досягнення і можливості сучасної техніки, не забуваючи в той же час про історичну достовірність.

Ще по «Енеїді», я помітив, що дуже добре сполучаються українські теми, зокрема, такі танці як гопак, козачок, полька з ньювейвом, реггі, з ф'южином, навіть з хіп-хопом, не кажучи уже про звичайний рок-н-рол. А дума чудово сполучається з блюзом, і в ладовому відношенні навіть зі спірічуелом. Тому, відчуваючи свою землю, я мислю як людина планети Земля. Альберт Швейцер недарма говорив, що Батьківщина у людини там, де він може підняти голову і побачити небо. Це дуже важливо. Небо, а не замилюючі мізки і серця мас-медійні картинки з псевдогероями, котрі вигідні певним структурам, що їх насаджують.


Мені близький чудовий вислів: «Художник із великої літери – це дерево, що коренями виростає з рідного ґрунту, а галузями охоплює увесь світ». Ця думка є і у контексті «Ярослава Мудрого», і «Енеїди»: козак Еней, у моєму розумінні, крокує по всій планеті. Цим мені близький Котляревський; силует Енея набагато краще виглядає на шпилі Ейфелевої вежі або на статуї Свободи, ніж із макогоном в одній руці й вилами в другій на тлі критої соломою убогої мазанки.
Я дуже ціную думку дітей, яких було багато і на моєму останньому концерті в Дитячій академії мистецтв. Діти – це та вдячна аудиторія, що дуже відчуває фальш, не дає артисту-художнику збрехати. Вони або зачиняються, або світяться: значить, людина йде по правильному шляху, її творчість – для людей, вона несе позитив, не замилює очі, а дає те краще, щире, що є у творці. І поки людина не гасить у собі дитину, вона жива, очі її горять. Такою, зокрема, є позиція великого Екзюпері. Це стосується людей будь-якої професії, особливо в мистецтві, ще більш – у музичному, бо музика впливає на психофізику з найбільшою силою. Митець, що несе світло духовності, напевно, не професія, тим більше не засіб для добування грошових знаків, і навіть, можливо, не покликання, а місія. Тут потрібно підходити з найвищими мірками. Людина мистецтва – це, напевно, і Христос у мініатюрі, тому що він усього себе спалює, щоб потім відродитися. Він віддає всю енергію і черпає її з тієї реакції людей, для яких діє. На такому рівні потрібно нести мистецтво і ні в якому разі не можна митцю (майстрові, законодавцю мод) плестися у хвості юрби, пробавляючись на чайові, які йому кидають, замовляючи лезгинки чи блатні одеські куплети. Я знаю музикантів, котрі одержують пристойні гроші й кажуть: «Ех, коли-небудь я робитиму те, що душа просить». Так здібний Володя Бебешко міркував. Звісно, він ніколи цього не робитиме, золотий тілець його засмоктав (у тому числі у теле-«Шансі»). Шкода. Аби подібного не сталось, людина не повинна зраджувати свою музику, вона має горіти, як свята лампада, а не чадити каганцем у лабіринтах ресторанного шоу-бізнесу.



– Кожен із нас має відчувати себе на цій землі, як на Планеті людей.

– Передовсім! Зрештою, вистачить і неба, і сонця на всіх, якщо її любити і берегти. Усе, що зроблено у світі прекрасного, зроблено в ім’я любові, нічого кращого, ніж любити ближнього, людина за тисячоліття свого розвитку не навчилася, про це ніколи не слід забувати. Займаючись оцінкою чужої творчості, треба самому видавати максимум того, на що ти здатний, аби дати альтернативу, котрої за волею обставин чимало людей позбавлені. Сірого і похмурого чимало, тим більше важлива роль людей мистецтва, яким не за рахунок кількості, а якості визначено встановлювати баланс, бути противагою вульгарності й несмаку.

 

 

Автор: Володимир КОСКІН
Джерело: Портал Українця